Що заважало розвитку військово-промислового комплексу в довоєнний час і що тепер змінила війна. Чому наш ефективний спротив російській військовій агресії не тільки сплутав плани ворогу, але кардинально змінив плани компаній та урядів західних країн. Ці важливі й цікаві теми обговорили з генеральним директором Павлоградського хімічного заводу Леонідом Шиманом.
Чому вітчизняний ВПК не міг задовольнити всі потреби наших Збройних сил?
Спочатку це називали приватизацією, потім укрупненням бізнесу, потім фінансово-політичними групами. Насправді це приблизно 12–13 сімей, які взагалі-то грабували країну, нищили військово-промисловий комплекс і військову організацію держави.
Приватизувати Збройні сили України не можна, а знищити можна. Навіщо? Тому що тоді не треба витрачати на них бюджет. Натомість робиться ставка, наприклад, на нафтопереробні заводи, гірничо-видобувні комбінати, електростанції й таке інше. А от коли розпочалась війна, ці сім’ї швидко позакривали заводи і втекли. Тепер потрібно примушувати їх запускати заводи хоча б для того, щоб виготовити ту частину продукції, яка потрібна для ВПК і військових. Тут варто запитати: після завершення війни вони знову повернуться сюди? Чи дадуть їм стовідсотково ті ж можливості в економіці, що й раніше?
Так. Це питання про те, як нам країну не лише відбудувати, але й перебудувати?
Завдяки тому, що вони втекли, попри війну в країні стало простіше приймати необхідні рішення. Тому що ці «сім’ї» мали великий вплив на суди, податкові, частину уряду, різні міністерства, тож часто рішення приймались на їхню користь, а не на користь держави. Зараз їх немає. Робити вибір і ухвалювати його стало набагато простіше. Іноді думаю: може, і взагалі залишити цей воєнний стан у країні на довший час?
Можливо, на етапі перезапуску країни нам потрібен буде якийсь спеціальний режим, який даватиме змогу скоротити витрати?
Моя думка така. Якщо зараз Росія знищує інфраструктуру на тих територіях, до яких змогла дотягнутися, то коли ми виженемо росіян із наших територій, зокрема і з Криму, на відновлення сюди приїдуть західні компанії. На це є великий шанс, тому що їм вигідно. Це теж одна з причин, через які вони мають бути зацікавлені у звільненні наших територій.
Як Ви ставитесь до такої думки, що в протистоянні Росії зацікавлені не стільки уряди західних країн, скільки західні транснаціональні компанії?
До початку війни західні транснаціональні компанії цілком і повністю були впевнені, що будуть працювати в Росії і ніяка війна їм не завадить. В Україні немає великих заводів західних компаній, а в Росії є: і енергетичні, і промислового будівництва, і машинобудівні, і автомобілебудівні. Подивіться: Рено, Тойота, Нісан, Хьонде — усі працювали там. А тепер що відбувається? Через те, що одна людина витримала натиск, не здалася, зберегла керованість у країні, перед західними країнами та компаніями виникла проблема: чи допомагати нам, розширювати Євросоюз, підтримувати нашу державну систему, чи вдавати, що нічого не відбувається, і далі там працювати. Але якою буде суспільна думка в західних країнах? Керівники цих країн просто втратять владу. Вони не можуть сфальсифікувати вибори, як це відбувається в Росії, або ж просто забити людей, як це відбувалось у Білорусі.
Те, що Зеленський витримав натиск у перші дні, Ви оцінюєте як ключовий сигнал, який був адресований нам?
Це був переломний момент. Якби Зеленський у перші дні, коли ситуація стала критичною і стрілянина вже велася на території урядового кварталу, здійнявся на гелікоптері, як йому пропонували, то все би розсипалося, ніби картковий будинок.
Тобто Ви погоджуєтесь із тим, що роль особистості в історії є визначальною?
Я не просто погоджуюсь, я багато разів переконувався в цьому. У нашому становищі важливо те, що керівна верхівка не розбіглась, хоча з Києва виїхала більша частина людей. І цей кістяк змусив чинити спротив. А тепер уявіть: якби росіяни захопили Київ, то раніше чи пізніше «посипалася» б уся Україна. Це відкрило би шлях до наступних кроків. Далі були б інші країни Європи. І зовсім не факт, що вони здатні чинити такий же опір, як ми. Вони просто фізично не готові до таких дій. У нас війна фактично тривала 8 років, через неї пройшли 300–400 тисяч людей.
Отже, у довоєнний час у нашій країні сфера ухвалення державних рішень завжди була непрозорою, наповненою підводним камінням, тіньовими впливами. Але війна продемонструвала всім, що такий спосіб ухвалення веде в нікуди, а в критичний момент може спричинити катастрофу. Умови воєнного стану дають можливість назавжди змінити таку негативну ситуацію та побудувати нову, ефективну систему прийняття стратегічних державних рішень, де буде нівельований негативний вплив фінансово-промислових груп. Цього потребують не тільки військово-промисловий комплекс, а й уся економіка і суспільство загалом.
|
Читайте також: Леонід Шиман: “Ракетне озброєння в наступних війнах гратиме одну з ключових ролей” |
